Підсумки бою на Гурбах у днях 24-25.ІV.44 року «Ясен» обчислює так:

Наші втрати - 80 повстанців убитими, 100 ранених, помордованих наступного дня большевиками, 200 убитих новозмобілізованих дядьків; біля 400 вбитих, біля 300 зловлених (змобілізованих і цивільних). Большевики втратили 800 чоловік вбитими…”

Особливою жорстокістю відрізнялася розправа розлючених за небачений раніше спротив українських повстанців, що її доконали енкавеесівці в урочищі Провороття… Тут, на півдорозі від Гурбів до Нової Мощаниці, озвірілі енкаведисти натрапили на повстанський шпиталь. Ті з легшепоранених, що могли самостійно пересуватися – покинули санітарний обоз. Близько ста тяжкопоранених лишалися лежати на санітарних возах, не маючи шансів на порятунок… Понад 80 юнаків прямо на цих підводах радянські освободітєлі осатаніло кололи штиками… Не пошкодували й кількох медсестер, які відмовилися покинути важкопоранених… Картина середньовічної різанини, що її побачили місцеві мешканці - досі передається тут із вуст в уста… Після 1 травня і зняття облоги побитих і пошматованих з повстанського шпиталю селяни поховали в льосі місцевої лісничівки в урочищі Провороття… Майор «Косенко» у своєму звіті написав: «Так скінчився день славних боїв, біля Гурбів. Так великою ціною, ціною багатьох наших кращих друзів-героїв – Сторчана, Булки, Шраменка і багатьох інших було куплено нашу перемогу. Пролилась невинна кров молодих людей, борців за волю, за краще майбутнє.    І мимоволі пригадуєш Крути, кров впавших крутянців, яка потім пірвала нарід до боротьби, їхнє геройство, посвяту... То були КРУТИ, а це – ГУРБИ»...

          Командир «Великан», він же – курінний «Міша» - Михайло Кондрась наступним чином описує прорив з кільця ворожого оточення:

«Як настала ніч, ми приготовилися до прориву. Один удар - і відділи вийшли поза большевицькі лінії та подалися в різні напрямки. На наказ командування мій зверхник командир “Мамай” передав свій курінь під моє командування, а сам зі своїм почотом від’їхав до командира “Ясеня”.

Вранці 25 квітня 1944 року всі повстанські підрозділи успішно прорвали вороже оточення. Основні сили двома колонами вирушили у північно-східному напрямку на Точевицько-Дерманські ліси. Авангардним підрозділом у прориві був курінь “Кожуха” (“Докс”) на чолі з командиром “Ясеном”. Загальним маршем цих підрозділів керував командир Дмитро Казван (“Гриць”, “Черник”). Незначна частина повстанців (біля одного куреня війська) вийшла з оточення третьою колоною на південь (просікою вздовж р. Понура) у Суразькі ліси.

На шляху основної частини повстанських підрозділів, що рухалися колоною в напрямку с. Буща, були виявлені ворожі укріплені позиції. О 6 год. ранку дійшло до бою з гарнізоном військ НКВС та прибулими на допомогу піхотою і кавалерією з 4 танками. Учасник цього бою стрілець “Бурлаченко” описує це так: “Трохи відпочивши і підкріпившись, рушаємо в бойовому порядку в дорогу. До сіл не підходимо, часом зупиняємось на відпочинок. Весь час ідемо, бо тільки так можна знайти хоч маленьку шпаринку, щоб вийти з оточення. Перед ранком знову стрілянина. За річкою видніються село і ворожі позиції. Залягаємо в корчах і корінні верб і відповідаємо пострілами. Вогонь ведемо тільки по цілях, щоб зберегти патрони. Десь через півгодини з села виїжджають три танки, безперервно стріляючи з гармат і кулеметів, але так як ми лежимо в мочарах, то снаряди майже не рвуться, а тільки зариваються в багно. Танки зайняли позиції на горбі і обстрілюють нас, не даючи змоги піднятися. До мене підбігає сотенний і наказує знайти Березу з гарматами. Сідаю на коня, даю йому волю і незабаром наштовхуюсь на якусь частину. Командир розпитав, хто мене послав і навіщо, і тільки тоді показав, куди їхати. Проїхавши ще трохи, я все-таки натрапляю на нашу артилерію. Назад їдемо іншою дорогою, і за півгодини вибираємось на узлісся. Очам відкривається жахлива картина: на краю лісу лежить зо два десятки вбитих селян. Коло них немає зброї, тільки порожні мішки. Очевидно, половили селян, котрі ховалися в лісі, і тут їх розстріляли, а харчі забрали. Під’їжджаємо до місця бою, я біжу до свого роя. Наш курінь залишає свої позиції і йде в обхід поза горбом. Наші позиції займають інші, а далі багато війська – видно, готуються до штурму села. Заговорили гармати Берези, посилився вогонь з кулеметів і крісів, а наш курінь, пройшовши кілька кілометрів ліворуч бою, непомічений ворогом, переходить річку і несподівано вривається в Борщівку, де ворог нас зовсім не чекає. Тут сили ворога невеликі, отже, село залишають без бою. Утворюється прорив,  і ми починаємо оточувати ворожі сили в Бущі. Ворог оцінив своє становище і почав спішно відходити, відкривши дорогу нашим обозам і головним силам. У селі не зупиняємось, а лісом виходимо до Бущі з другого боку. Доки наш курінь обходив, ворог покинув село, і наші сили вже закінчували виходити з оточення. Серед поранених помічаю Степового – санітара з нашої чоти. Він взяв з мене слово, що коли залишусь живим, щоб дав про нього звістку в село Барання на Радивилівщині. Команда – і залишаємо Бущу, виходимо в ліс і йдемо в напрямку Дерманя”.

У запеклих боях протягом усього дня 25 квітня атаки ворога поблизу Бущі відбито, і підрозділи УПА “з малими жертвами” прорвалися в близький Точивицький ліс, де було призначено місце збору. За різними даними було підбито 2 або 3 ворожі танки за допомогою повстанської артилерії та гранат. У бою “вміло керували відділами і по-геройськи билися” сотенні Роман Шушкевич (“Бурлаченко”), “Байда”, “Ворон”. Також відзначилися курінні “Довбуш” і Василь Шеретюк (“Гірчиця”), який заступив вбитого курінного “Сторчана” та командири Михайло Кондрась (“Міша”, “Великан”, ) і капітан “Балабан”.

“Відірвавшись” від супротивника, повстанські відділи відступили в глибину Точивицького лісу, де розташувались на нічний відпочинок. Наступного дня, 26 квітня, після певної реорганізації повстанські підрозділи у складі з’єднань “Донбас” і “Холодний Яр” вирушили рейдом на Полісся.

Після виходу частин УПА з оточення ще більше двох діб (до 27 квітня) Внутрішні війська НКВС продовжували прочісування в Кременецьких лісах. Більшість мобілізованих, які перебували в лісі, було вбито або заарештовано. Серед вбитих (“помордованих”) - близько 100 поранених повстанців зі шпиталю, який не вдалося евакуювати…

Говорячи про втрати, пригадаймо також процес мобілізації до УПА, яка могла обернутися й, зрештою, обернулася відчутними жертвами бою серед новобранців. Варто відзначити, що ця мобілізація була своєрідною альтернативою для молоді волинських та поліських сіл і міст. Проти призову до лав Червоної армії свідчили похоронки - листи, у яких повідомлялося про загибель чоловіків, мобілізованих у західних областях, які почали надходити польовою поштою на батьківщину в березні 1944 року. Якщо вдатися до порівняльного аналізу чисельності загиблих конкретно по Рівненській області в лавах УПА та у складі Червоної армії, то цифри будуть наступними. Лише по одному Здолбунівському району (в сучасних адміністративно-територіальних межах) у складі ЧА протягом 1941-1945 років загинуло 1587 чоловік. Про це знаходимо інформацію в «Книзі Пам’яті Рівненської області».13в Із цих 1587 загиблих у лавах ЧА вояків було призвано лише в 1944 році протягом лютого-червня 1480 чоловік. З них загинуло 1148 чоловік (понад 72% усієї чисельності призовників) протягом усіх чотирьох років війни з гітлерівською Німеччиною. Йдеться лише про один район Рівненської області. Подібна картина була й в інших 16-ти із сучасних 17 районів нашої області й приблизно таке ж співвідношення загиблих у відсотковому вимірі…

Листівка УПА проти мобілізації вЧервону армію

Підсумовуючи наслідки найбільшої битви УПА з Внутрішніми військами НКВС у Кременецьких лісах 22-25 квітня 1944 року, стверджуємо, що для повстанської армії вона була переможною. Незважаючи на перевагу у зброї та особовому складі, Внутрішнім військам в оперативному плані не вдалося вибити повстанців з оборонних позицій і витіснити з лісового масиву на відкритий простір, на тили фронтової лінії Червоної армії в районі м. Кременець з метою цілковитого знищення. Залишивши все, що обтяжувало військо, командування УПА вивело на оперативний простір боєздатні, загартовані в боях частини на чолі з відповідними командирами. Єдине, що вселило невимовний смуток у душі вцілілих на Гурбах бійців, - сотні жертв серед цивільного населення. Внаслідок бою постраждали неозброєні, поранені, цивільні з жінками та дітьми з обозу, який перемістився до лісу під захист УПА. Цих втрат було дуже багато. Відтак, про бій під Гурбами розповідають переважно як про трагедію чи провокацію, ніж як про приклад бойової звитяги вояків УПА. Через політику замовчування в СРСР фактів відкритої боротьби повстанців з радянськими військами, роботи з встановлення осіб понад тисячі загиблих та їхніх прізвищ розпочалася більше десяти років тому. Через те, мабуть, так гостро сприймаються події Гурбенського бою, адже у відомій приказці йдеться: "Війна не вважається закінченою, якщо не похований останній її учасник". А тим паче, якщо внаслідок бойових дій масово гинуть цивільні громадяни.

Вирвавшись з пастки під Гурбами, командування УПА зрозуміло, що навколишні терени і надалі залишаються дуже небезпечними, насиченими значною кількістю військ НКВС. Тому необхідно було відірватись від ворожих сил і перейти у нові райони дій, де не чекали появи українських повстанців. Після прийняття такого рішення з усією гостротою виникла проблема його виконання, адже дислокацію радянських частин на Гурбах й досі називають "гурбенським мішком". Боєць УПА Михайло Панасюк згадує: “Поблизу Дермані заночували. Вранці, вперше після триденного бою. Повмивалися в лісовому рівчаку, помолились і отримали сніданок: хліб і сало. Знову збірка, шикуємося і вирушаємо просікою на схід. Йдемо добру годину і виходимо на велику лісову галявину. Тут вже стоїть чимало війська. Шикуємося. Сотня коло сотні, по чотири. Нарешті з лісу виїжджає сотня. Від неї  відділяється чоловік років сорока п’яти, спішується, підходить до кожного куреня, і йому доповідають про втрати, кількість поранених і число вояків у курені. Це Еней…Він виголошує промову про те, що головні сили повинні відійти далі від фронту і там вести боротьбу… Кожен курінь одержав окремий наказ”.1 У підсумку вирішили йти рейдом на північ у поліські ліси. Командир групи УПА “Богун" Петро Олійник (“Еней”) вирішив підпорядковані йому курені УПА-Північ об’єднати в з’єднання під кодовою назвою “Донбас” і рушити на Полісся, де діяли відділи УПА командира Івана Литвинчука (“Дубового”). Паралельно з ним певний час на північ мало рухатись з’єднання куренів УПА-Південь під криптонімом “Холодний Яр” відважного командира “Ясеня”. Це з’єднання отримало завдання здійснити глибокий рейд у Вінницьку, Київську та Кам’янець-Подільську області, розділившись на окремі курені. Такий бойовий наказ віддав “Ясеню” провідник ОУН на східноукраїнських землях і головний командир УПА-Південь Василь Кук (“Леміш”).

25 квітня 1944 року три курені Української Повстанської Армії під командуванням капітана “Балабана”,  Андрія Ткачука (“Бувалого”) та Івана Золотника (“Довбенка”) разом з Петром Олійником (“Енеєм”) та шефом штабу групи УПА “Богун” Дмитром Казаном (“Грицем-Черником”) вирушили в дорогу, закопавши гармати, тяжкі кулемети і міномети та позбувшись обозів.  Позаду залишились Кременецькі ліси, залізниця з курсуючим бронепотягом, річка Горинь і шосе. Тепер необхідно було у вигідному місці форсувати річку Случ і приступити до виконання основного завдання.

У ніч з 1 на 2-ге травня сотні та курені з’єднання “Донбас”, отримавши допомогу від з’єднання “Холодний Яр” (один з куренів прикривав переправу і повернувся знову в Корецький район), успішно форсували ріку Случ. Вояк УПА Михайло Панасюк згадує: “Першого травня вступили в село Білку. Серед села - двоповерхова школа, на ній червоний прапор. Від селян дізнаємось, що в Березному стоїть велика військова частина, а вчора підійшли свіжі сили. Отож, виставили вартових і поснули, бо наступної ночі потрібно буде переправитися через Случ і зайти в поліські ліси та болота. Після обіду до села під’їжджає велика валка возів з червоним прапором. Сотня, що стоїть біля школи, розстрілює перші хури. Наша сотня перерізує дорогу до відступу. Хто залишився живий – рятується втечею. На хурах лежать награбовані продукти, жіночий одяг, взуття. Поранені признаються, що вони червоні партизани і їздили ловити бандитів”. Упівцям вдалося захопити 4000 набоїв до крісів та 60 повних дисків до автоматів ППШа. Дмитро Казван (“Гриць”) спрямовує відділи в Моквин, де через дамбу на паперовій фабриці повстанці переходять річку Случ. “Тільки половина нашого війська перейшла Случ, як більшовики відкрили вогонь. Вони не думали, що наші сили підуть на Моквин, а чекали в Березному. І коли не дочекались, то пішли понад Случем”, де зіткнулися з чотирма сотнями під командуванням М. Кондрася (“Великана”), який підпустив їх на близьку відстань і відкрив нищівний вогонь, змушуючи до відступу…

Автори: Олег ТИЩЕНКО та Ігор МАРЧУК