Олег Тищенко. Історія Гурбенської битви ....                   «Українсько-німецький» міф Гурбів  

Усі урочистості напередодні й після військової перемоги над гітлерівською Німеччиною 9 Травня мають якийсь ностальгійний за Радянським Союзом відтінок. Принаймні, чогось дуже українського, синьо-жовтого, у цих травневих святах явно бракує. А українці воювали з гітлерівським нацизмом не лише у складі Червоної Армії. До цього часу навіть серед істориків в Україні та за її межами не вщухає дискусія про те, чим насправді була Українська Повстанська Армія. Чи зграєю бандитів, що стріляли іржавими кулями з-за рогу, чи повноцінним дисциплінованим військом держави України, якої не існувало в природі, але яку вимріяли й вперто йшли до її досягнення тисячі патріотів протягом трьохсот років бездержавності.

       Яскравою ілюстрацією боєздатності та відвертого героїзму УПА під проводом ОУН Самостійників Державників є чотириденний бій неподалік села Гурби, який відбувся рівно шістдесят років тому. У квітні 1944-го тут, на півдні сучасного Здолбунівського району Рівненської області, де розпочинається гориста місцевість Кременецького кряжу, в нерівному протистоянні зійшлися п’ять тисяч повстанців та тридцяти п’яти тисячне угруповання червоноармійських підрозділів, Внутрішніх військ НКВС, військ охорони тилу, прикордонників тощо. УПА вистояла, дала славний відкритий бій за всіма правилами військового мистецтва й прорвала червоне оточення, стрімким маршем пройшовши аж до Полісся. Далося це ціною неймовірних зусиль й ціною чималих жертв.

       З метою вшанування усіх тих повстанців, що наклали головою заради майбутнього України, 26 квітня до меморіалу на Гурбах приїхало чимало представників національно-патріотичних партій, представники районної влади зі Здолбунова та сотні родичів, друзів тих, хто не посоромив славу українського війська у квітні 44-го. В ході традиційних виступів усі, від керівника штабу Блока Віктора Ющенка «Наша Україна» й до функціонерів райдержадміністрації говорили про велич повстанського подвигу й про невмирущість пам’яті про нього. А ще чимало виступаючих аналізували сучасну політичну ситуацію в нашій державі й висловлювали сумніви щодо її існування як такого.

       Але ніхто з присутніх не вдавався до подробиць грандіозної битви, що прокотилася цією місцевістю шістдесят років тому. А був у ній епізод, гідний творчого кінематографічного генію Стівена Спілберга. Тільки ось про трагізм у німецькому розумінні він фільмів не знімає. А драматичності тут, повірте, вистачало.

      Коли 24-25 квітня 1944 року Внутрішні війська НКВС та червоноармійці вже увірвались на позиції повстанців недалеко Гурбів, вони виявили близько тридцяти трупів німців у відповідній уніформі й шістдесят німців живих. Міф про українсько-німецьку співпрацю й спільну боротьбу проти радянських частин відразу набув нового, більш обґрунтованого пропагандивного значення. В архіві Тернопільського управління СБУ й донині зберігається документ, складений на основі свідчень захоплених під час Гурбенського бою селян та німецьких солдатів і старшин. Так, зі свідчень „бандита” Грипака Пилипа Григоровича, 1900 року народження, що намагався беззбройним вийти з гурбенського оточення, випливає: „... для поповнення Української повстанської армії німці на літаках перекидають на Україну до семи тисяч чоловік озброєних українців, взятих німцями на роботу до Німеччини.” Ну, а поки-що „до банд приходять озброєні червоноармійці з фронту зі складу щойно мобілізованих в районі Західної України”. Оце так УПА, оце так прислужниця верховодів „українсько-німецьких націоналістів”. Та є в тому ж таки архіві ще один протокол допиту. Цього разу свідчення „добровільно” давав полонений німець гайбтфельдфебель Дрінбейс, 1913 року народження,  освіта – вища юридична, унтер-офіцер 2-ї роти 84 батальйону зв’язку 8-ї танкової дивізії, який теж хотів вирватись з гурб енського „мішка”. Так він свідчив: „Наша група 31 березня 1944 року в районі Бродів потрапила в полон до Червоної Армії й знаходилась в таборі для військовополонених в районі Дубно. 16 квітня бандити (тобто – УПА – прим О.Т.) напали на наш конвой, а нас усіх 90 чоловік повели до лісу”. Про те, чи тримали німці в Гурбенському бою в руках зброю, - у документах чемно не зазначається. Зате йдеться про спокійно без спротиву захоплених 60 німців на Гурбах.

      Світло на ці події проливають документи того часу, складені повстанцями й газетні публікації радянської доби в місцевій пресі. З них випливає, що біля ста німецьких військовополонених було відбито повстанцями з куреня „Лиха” поблизу с.Гільча Здолбунівського району. Все йшло до великого протистояння в районі Кременецьких гір і в повстанських ватажків з’явилася примарна ідея обміняти полонених німців на зброю і спорядження. Передові німецькі частини, до речі, так і стояли неподалік в районі Бродів, тож шанс був. Шанси на отримання бракуючої зброї і припасів могли й збільшитись, якщо згадати, що неподалік Бродів дислокувалися частини української 14-ї Гренадерської Ваффен-СС-Дивізії „Галичина” у складі німецького вермахту. Вже  через кілька місяців три четвертих чисельного складу цієї української частини, навченої німцями і кинутої німцями напризволяще проти танків, червоноармійці знищать без особливих сентиментів. А поки, як сказано в публікації, підготовленій Здолбунівським райвідділом КДБ у 1989 році, курінний „Лихо” (Олександр Поліщук) за допомогою радіостанції намагався безуспішно зв’язатися з німецькими частинами про такий собі бартер: полонені німці в обмін на зброю. Ось так на Гурбах «на боці УПА з’явилися німці!», для вцілілих з яких подальша доля була пов’язана з радянськими концтаборами ГУЛАГу. УПА в бою під Гурбами їх не озброїла, не простила і не відпустила. Ось така безсумнівна історія українсько-німецької «НЕспівпраці», яку в 1970-х вигадали специ з КДБ.

     Із нагоди 60-річчя Гурбенського бою, рівненський дебат-клуб відтворив реконструкцію схеми-макета на підставі оригінальної карти «від руки», виготовленої по „гарячих” слідах битви штабом командира „Енея”.     

        Окрім місць розташування куренів УПА «Мамая», «Докса», «Сторчана» та інших повстанських командирів, скупчення та напрямів ударів радянських військ, місце повторного полонення німців не зазначене. Зате на стенді містилися рештки, знайдені на полі бою. Їх вдалося зібрати у ході пошукової експедиції 2002 року, коли випадково, за сотню метрів від меморіалу виявили рештки непохованого бійця-учасника бою. На свято Покрови Пресвятої Богородиці у тому ж 2002-му не ідентифіковані рештки урочисто перепоховали за участю громадськості та священників УПЦ, делегацію яких очолював  священик Української православної церкви Київського патріархату владика Рівненський та Острозький Даниїл.

      Загалом, статистика жертв цього бою різниться через подачу повстанцями чисельності жертв, які були в реєстрі УПА, тобто – озброєних. Їх дійсно впало біля трьох сотень. А ось біля вісімсот чоловік, вбитих та замордованих у тому бою, були свіжо мобілізованими чоловіками з навколишніх сіл півдня Рівненщини та Крем’янеччини. Їх не вдалося озброїти, а залишити в своїх селах означало б їхній призов до ЧА. Й, хто зна, чи за кілька місяців односельчани не зустрілися б у бою по різні сторони барикад. Зрештою, величезна кількість призваних протягом весни 1944 року до лав Червоної армії українців з Західних областей загинула вже в перші місяці боїв від Білорусі й до Прибалтики, Польщі та інших «неукраїн». Вони опинялися на передовій як «західняки» - тобто, неблагонадійний елемент й часто, маючи одну гвинтівку на п’ятьох, штурмували німецькі укріплення та дзоти. Тож чоловіки йшли на мобілізацію до лав УПА, до того ж, в час коли після поранення повстанцями й загибелі командуючого фронтом Ватутіна, Сталін запитав у військових керівників, «чому в радянському тилу гинуть бойові генерали?». Після цього вже в березні 1944-го Георгій Жуков особисто підписав наказ про ліквідацію «українсько-німецьких націоналістичних банд на Кременеччині. Йому й звітував керівник ВВ НКВС про результати операції, що тривала більше місяця. До речі, цей енкавеесівець повідомив Жукову про одинадцять загиблих у ході операції з боку НКВС. І це при тому, що повстанці використовували в бою різнокаліберну артилерію, ПТРи, за допомогою яких на Гурбах було підбито п’ять радянських танків, а самі енкавеесівці захопили в повстанців серед тисяч військових трофеїв навіть справний літак «ПО-2».

       Чимало захоплених беззбройних чоловіків бійці ВВ НКВС, перекинені на Кременеччину з Чечні, де перед тим успішно завершили виселення місцевих мешканців з рідних земель, в полон не брали. Їх вбивали на місці. Українці в білих вишиванках (бої розпочались на третій день Пасхи 1944 року) ставали просто добрими мішенями в лісі, а при захопленні – отримували удар штиком в живіт. Людина при цьому зазнає особливих мук й, перед тим, як померти, в конвульсіях кілька годин зриває нігті на руках й простить добити. В такий варварський спосіб було замордовано важкопоранених повстанського госпіталю разом з жінкою-хірургом, що відмовилась покинути немічних. Їх добивали штиками прямо на підводах. 47 тіл місцеві мешканці з сусідньої Мощаниці поховали у колишньому лісовому льосі, а священик «запечатав» не ексгумовану могилу. Рештки цих людей, неначе попіл літературного Клауса, стукає до наших сердець цілими дзвонами пам’яті. До того ж, значення бою під Гурбами було усвідомлене ще в сорокові роки минулого століття, коли «Майор Косенко» (вважаємо, що за цим псевдонімом стоїть командир з’єднання УПА-Південь «Ясень» (Микола Свистун»)) 13 травня 1944р. написав: «Гурби – це наша відповідь ворогові. Великою ціною, ціною багатьох наших кращих друзів-героїв – Сторчана, Булки, Шраменка і багатьох інших було куплено нашу перемогу. Пролилась невинна кров молодих людей, борців за волю, за краще майбутнє.

      І мимоволі пригадуєш Крути, кров впавши крутянців, яка потім підірвала народ до боротьби, їхнє геройство, посвяту… То були КРУТИ, а це – ГУРБИ».

       Тоді повстанці виконали свій добровільний обов’язок перед Батьківщиною до кінця, сплативши по рахунках власним життям. А «кращого майбутнього» не видно на тринадцятому році існування держави, що назвала себе Україною. Невільно думаєш про те, що свободу таки не дарують, її доводиться виборювати. Часто – ціною власного дорогоцінного життя. Щастя, що хоч приклад маємо з власної історії, приклад Гурбів… 

Олег ТИЩЕНКО 

© ПП Кардаш. Усі права захищені. Останні зміни: 16.09.2015.